Кохання після "кохаю"

Кохання — це вибір?

Це запитання здається простим, майже риторичним. Але щоразу, коли ми заглиблюємось у суть стосунків, воно постає з новою силою.

Цей текст - точно не для тих, хто шукає емоційного драйву чи одноразове задоволення своїх потреб. Він для тих, хто розглядає свого партнера як потенційного чоловіка/дружину. Для тих, хто вже знаходиться в шлюбі, або прагне глибоких, міцних стосунків. Бо саме для таких стосунків важливо зрозуміти: на чому вони будуються? Що тримає «нас» у моменти, коли пристрасть стихає, а життя ставить нові виклики?

Те, чим ми керуємось, вступаючи в романтичні відносини - чи навіть просто шукаємо їх - в певній мірі визначє якість і глибину цих стосунків у майбутньому. З якими би мотивами ми не прийшли у взаємність, рано чи пізно настає момент, коли почуттів стає недостатньо. І тоді випробовується не лише зв’язок між двома людьми, а й здатність кожного з нас робити вибір. Саме тому я хочу поставити просте, але важливе запитання: кохання - це про дію чи лише про про некотрольовані емоційні переживання?

Якщо звернутись до класичного визначення кохання, то знайдемо наступне, - це почуття глибокої сердечної прихильності, що охоплює низку сильних і позитивних емоційних і психічних станів. Звучить доволі зрозуміло та переконливо. І мимоволі перед очима з’являються сцени з улюблених мелодрам.

Проте, особисто для мене кохання має ще декілька визначень, і в своїй основі, на мою думку, - це не так емоція, як дія.

Щоразу, коли я переглядаю романтичні історії з хепі-ендом, мене більше цікавить не «що було до», а що буде після. Що далі? Як зміняться герої, коли з’являться діти, кризи, втрати, рутини, недоспані ночі й мовчання за вечерею. Чи зможуть вони втримати те тепло, яке народилось на піку закоханості? Чи, як це часто буває в житті, розійдуться в пошуках нового захоплення?

Сьогодні розлучення стало буденним явищем. Часто при першій кризі з думками «певно це просто не моя людина» ідуть за пошуками нових яскравих почуттів, адже я «гідна кращого, постійних проявів уваги, компліментів, квітів і вазаглі, щоб мене носили на руках», або «я вартий більшого, де мої вечері з першим, другим і компотиком». Звісно, я гіперболізую, але і таких ситуацій існує вдосталь.

Хтось може сказати: та це просто брак комунікації — і матиме рацію. Багато конфліктів справді можна вирішити, коли є бажання чути і бути почутим. Але не завжди є готовність, а головне - усвідомлення важливості цієї комунікації. А хтось інший скаже: я більше не відчуваю до партнера того, що було раніше, і не хочу мучити ні себе, ні його. Відпущу - і, можливо, піду шукати нові яскраві почуття. І тут важливо вміти розрізняти: чи це просто втрата емоцій, чи втеча від відповідальності?

На цьому моменті важливо зробити чітке розмежування: між стосунками у період зустрічань і стосунками в шлюбі. І це не просто формальність — це питання глибини відповідальності. Коли ви тільки пізнаєте одне одного, цілком природно з часом виявити речі, які суперечать вашим цінностям. І в такому разі — справді краще відпустити одне одного. Але шлюб — це вже інший рівень взаємозв’язку, інша глибина обіцянки. Там працює інша математика — там не «або я, або ти», там - «ми». І ця форма вимагає іншого підходу.

*Тут не йдеться про аб’юзивні стосунки, де присутнє психологічне/фізичне насильство. В таких випадках необхідно терміново звертатись за допомогою до відповідних служб.

Коли двоє закохуються, поринають в ейфоричні почуття та емоції, насолоджуються спільним часом і їм здається, що вони вже кохають одне одного. Насправді ж - вони люблять своє уявлення про цю людину і ті емоції, які вона пробуджує. Вони захоплюються тим, якими особливими вони почуваються поруч, отримують насолоду від уваги та турботи - і це абсолютно природні речі. Але це ще не про «кохати саму людину». Поясню чому.

Покохати людину по-справжньому можливо лише пізнавши її сутність. Коли побачиш її без прикрас і всіх принад, які так захоплювали на початку. Коли оголиться душа, у всій глибині та вразливості - і ти зможеш не просто побачити, а прийняти й полюбити всі недоліки. Спершу це може здаватися не надто складним — ейфорія початку стосунків ще тримає, і ми щиро думаємо:«Так, я все одно готова/готовий іти по життю з цією людиною попри все».

А потім починається життя — шлюб, роки поруч, діти, кризи, побут, зміни, нові виклики… Поряд із любов’ю і щастям з’являються випробування. Ми змінюємось — і це природно. Особливо змінюємось в шлюбі, адже людина здатна рости лише у взаємодії з іншою. Таким чином наш чоловік/дружина стає нам пожиттєвим партнером, з яким ми ростемо, набуваємо нових цінностей і життєвих навичок, ми викристалізовуємось завдяки одне одному.

Цей шлях тернистий. Нам можуть не завжди подобатись зміни, які відбуваються з партнером чи з нами самими. В такі кризи ми можемо легше звабитись простішим варіантом - шукати нове, зрозуміле, де не потребуються зусилля, де можна знову відчути легкість і закоханість. Можуть зʼявлятись думки: «Вона так змінилась, я не впізнаю його, я не з такою одружувався/ я не за такого виходила заміж, мені це не ок, я заслуговую на інше».

Та якщо з’являються такі думки — можливо, в основі шлюбу була не любов до іншої людини, а просто задоволення власних емоційних потреб поруч із нею. В протилежному випадку поставатимуть питання : «Мені здається він проходить складний етап в житті, ці зміни їй не на користь, я знаю яким він може бути, як я можу допомогти їй вийти з цієї кризи, чим можу бути корисною щоб підтримати». Відверто, але з любов’ю вказати партнеру на проблему і пройти її разом. Це вже інше джерело дії. Це вибір бути поруч, навіть коли важко.

Звісно, в такі періоди не може йти мова про задоволення якихось своїх потреб в емоційному плані. Нам може бракувати уваги, терпіння, смиренності, але ніхто не казав, що стосунки - це легко та безутрботно. Хіба що ви в пошуках саме такого одноразового формату. Але в намаганнях побудувати міцні відносини з перспективою спільного подальшого життя, ставити єдність на перше місце - необхідна навичка. Таким чином, ви закладаєте міцний фундамент на роки вперед, цеглинка за цеглинкою будуєте і вдосконалюєте свої стосунки - і себе в них. Піклуючись і підтримуючи одне одного знову й знову.

Звісно, всі ми люди. І якими б свідомими чи зрілими ми не були, нам властиво втомлюватись, виснажуватись, зупинятись, брати паузи, сумніватись. І це - нормально. В такі миті для кожного має бути своє місце сили, де можна черпати ресурс, натхнення і нове дихання для подальшого руху. Для мене - це Бог і молитви, це те постійне в моєму житті, на що я завжди можу спертисть і отримати все, що потребує серце.

Проте, є ще один важливий момент, який варто підкреслити. Особливо в часи, коли ми відчуваємо емоційну спустошеність в стосунках, або коли починають зринати сумніви в почуттях партнера, і я повторюсь, особливо в такі моменти потрібно діяти через любов.

Коли ми бачимо, що у вазона починають підсихати листочки, ми не кажемо «поллю тебе за тиждень, я не маю сил, куплю потім інший, якщо геть зів’янеш». Ні - ми беремо воду і поливаємо, щоб зберегти йому життя. Так само в стосунках - коли ми відчуваємо емоційну засуху, ми не маємо казати «ах, ну може за місяць щось владнається само собою, ну якщо ні то може це просто не моє». Ми маємо поливати - тобто діяти з любові. Турбуватись. Говорити. Торкатись. Дбати. Навіть коли в самих порожньо - бо саме так ми оживляємо і себе, і іншу людину.

Ми не завжди можемо обирати, що нам відчувати, але ми завжди здатні обирати, як нам діяти.

Любов породжує любов. Щоб наповнити свій «внутрішній вазончик», не завжди потрібно чекати, доки це зробить партнер. Часто достатньо почати поливати його - з відкритістю, щирістю, без очікувань отримати щось натомість. І дивним чином це починає живити й тебе. Натомість чим менше ти дієш з любові — тим менше відчуваєш її у відповідь. І ось ви вже обоє — в емоційній спіралі, що веде вниз. Наче нічого страшного не трапилось, але стає все важче й важче.

Так працюють стосунки. І так працює любов. Вона жива. І потребує дій.

І важлива примітка: головне - робити це щиро. Не з розрахунку. Не для «галочки». Не з прихованою надією щось отримати. А тому що кохаєш.

Кохання - це не лише про прекрасні емоційні забарвлення, адже вони доволі мінливі. Вони швидше прикрашають, аніж являються постійним топливом.

Кохання - це знати всю сутність людини і попри все, щодня обирати кохати її.

Кохати - це обирати свого партнера щодня. Обирати його в хорошому і поганому гуморі, в дні безтурботні і дні кризові, обирати коли всередині все палає від почуттів і коли настає спустошення, обирати його сильні сторони і рівно так само обирати його вразливість. Обирати не лише за те, що радує, а й попри те, що іноді болить. Коли все здається простим, і коли хочеться мовчати чи плакати.

Нагадує обітниці, які ми зазвичай чуємо на весіллях, чи не так? "В радості і в горі, в здоров’ї і хворобі". Але чомусь ми так швидко починаємо забувати про них, коли настають ті самі труднощі. Бо надто легко потрапити в пастку ілюзії, що пристрасть і романтика, з яких усе починалось, мають тривати вічно й автоматично вирішувати всі труднощі. Роки розвіюють ці хиткі уявлення і тоді постає вибір: залишитись і вчитися кохати глибше — чи йти далі в пошуках нової ілюзії. Маленький спойлер для тих, хто охоче вибирав би друге - там буде подібний сценарій, лише з іншими іменами.

Завершити хочеться однією з найсильніших думок, які мені коли-небудь траплялись. Клайв Стейплз Льюїс якось сказав:

«Ви повинні дати "вмерти" цьому незрілому втіленню любові, щоб істинна любов могла воскреснути і жити вічно».

Іншими словами, щоб виплекати істинне почуття кохання і побудувати міцні стосунки довжиною в життя, потрібно пройти через умовну смерть первинних відчуттів палкої закоханості та ілюзій, які вона породжує, трансформуватись і дати вашому коханню набувати глибини, вибираючи діяти, щодня, знову й знову.

З любов'ю,

Мар'яна💙