Тут і зараз

Довгий час я думала, що мені потрібно більше годин в добі. А виявилось, що мені потрібна була зупинка. Мені все здавалось, що якби мені більше часу, більше простору, скілів по тайм-менеджменту і дисципліни - то все буде ледь не фантастично. З часом прийшло розуміння, що справа зовсім не в кількості годин і не у відточеному вмінні «впихнути невпихуване». А в тому, що я постійно біжу - в своїх думках, планах, фантазазіях про своє «завтра». Я була деінде, тільки не з собою.

Говорила собі: ось діти підростуть - і я знову повернусь до себе. Ось висплюсь - і зроблю якісне тренування. Ось знайду собі хобі. Ось реалізую свою давню мрію. І так далі, продовжувати можна безкінечно. Це постійне «от-от» ніби підтримувало на плаву, але водночас змушувало жити повз. Бо все найважливіше чомусь завжди було не тепер, а згодом.

А потім одного звичайного ранку, дивлячись як поруч просинається Сев, я сказала йому:«Люблю тебе». А він у відповідь розплився в усмішці, примиужившись зі своїми двома маленькими зубчиками (з тих пір він так робить щоразу як я кажу йому що люблю)). За деякий час прибігла Солька і ми всі разом лежали, обіймались, лоскотались і сміялись. І мені вперше не хотілось нікуди бігти - ні тілом ні думками. Я не думала, що буде далі, не складала внутрішній список справ. Я просто була і відчувала. Звернула увагу, як красиво сонце заходить в кімнату, дивилась на дітей і просто насолоджувалася тією миттю.

Це і є життя - подумала я. Ось переді мною, тут і зараз. Такої внутрішньої тиші і спокою я не відчувала давно. Цінність в цих деталях, в цих швидкоплинних моментах, які не сплануєш і не нафантазуєш. Вони ось тут під носом, вже є в нашому житті і саме вони додають смаку нашій буденності.

Нам так хочеться навчитись жити «тут і тепер». Ми слухаємо про це в подкастах, читаємо книжки, виписуємо вправи. І все чекаємо, що от-от дійдемо до якоїсь внутрішньої зрілості, яка нарешті дасть нам цю здатність - бути присутніми.

Але, можливо, замість того, аби вчитись цьому як черговій навичці, можна спробувати просто зупинитись і подивитись навколо себе. Звернути увагу на те, як дитина сміється у вікно просто так, без причини. На запах чаю, який заварюєш собі вперше. На світло, що лягло на підлогу, і чомусь виглядає красиво саме сьогодні.

А що як «тут і тепер» це не стан, який потрібно здобути, а простір, куди завжди можна повернутись? І насиченість життя вимірюється не кількістю вражень, а вмінням помічати себе в них і проживати їх в повній мірі?

Я знаю, що пройде час і я знову почну кудись поспішати, але це усвідомлення назавжди залишиться зі мною.